– Кенсаку, ще трішки і ми зможемо обійняти наше маленьке диво – ти уявляєш собі це?
Жінка розтікалась у посмішці, яка була яскравішою та теплішою, ніж сонце. Чоловік з коротким темним волоссям турботливо охопив руками її плечі.
– Вже не можу дочекатись, кохана!
…
– Пане Осума, ваше дитя ми врятували, та дружину, на жаль, не змогли….
– Т..тобто…Як це? Нінінініні….невже Рен померла? Я не вірю у це!… <крик з плачем залили весь коридор лікарні, наче вода під час потопу>
…
Мила дівчинка з блакитними очима та рожевуватим волоссям забігла до кабінету.
На її обличчі важко було розгледіти якісь емоції, хіба щось схоже на провину ледь-ледь читалось у погляді та опущеній голові.
– Тату, тільки не сердься…. але тебе знову викликають до школи.
– Що ти знову накоїла? <лице батька почервоніло від припливу крові, хоча він і намагався вдавати спокій>
– Я просто захищала себе. Однокласники почали говорити різні погані речі про мене і маму, тому одному з них я проколола ручкою губу, а іншого вдарила у сонячне сплетіння – нічого такого… вони усі живі ж.
– Скільки я маю тобі казати <тут вже емоції батька вирвались назовні і перетворились на крик>, що так робити погано? Я не можу вже так! Довкола тебе тільки смерть і насилля… Мати загинула, нашу папужку Хачі ти вбила, бо вона не хотіла йти до тебе на руки, її Такумі після цього перестав їсти і теж загинув, ти постійно встрягаєш у бійки в школі і калічиш однокласників…. Не даю з тобою зовсім ради вже!
– Тату, ну не злись! Я ж просто…
– Закрий рота! Від тебе одні неприємності. <дзвонить до когось>
– Тату, ти куди?
Та Кенсаку вже не чув доньки і пішов швидким кроком в її кімнату. Там він почав скидати всі речі з шафи і полиць в сумки.
– Тату, що відбувається? Тату? ТАТУ! Це ж мої речі – припини!
– Я здаю тебе в притулок – не знаю, що з тобою робити і як тебе виховувати. Нехай цим займаються люди, які краще в цьому розбираються.
– Тату… <дівчина стояла у розпачі>
Машина з наглядачами прибула досить швидко. Дівчину посадили у середину, а батько ще про щось говорив з одним із них на вулиці. Як тільки усі формальності були узгоджені, вони рушили в сторону притулку. Та доїхати так і не змогли, адже машина потрапила у ДТП.
– Пані? Пане? <усвідомлює, що водій та обидва працівники притулку загинули> Тато таки був правий? Чому довкола мене всі гинуть? <починає плакати>
З вікна машини, яка проїжджала повз, визирнув чоловік.
– Дівчинко, вони уже і так мертві. А тебе я можу взяти до себе, якщо хочеш.
…
– Рін, наші дівчата такими красунями ростуть. Я такий щасливий, що маю вас!
– Саку, я теж щаслива.Тсугі так турбується про Кодомо <посміхається>
Сестри і дійсно росли досить дружніми, завжди підтримували одна одну. Разом вони потрапляли в різні ситуації через цікавість Кодомо і запальність Тсугі, але захищали одна одну і витягували з усіх халеп.
…
– Вітаємо тебе з днем народження, Кодомо! Аж не віриться, що тобі вже 18.
– Мааам, перестань! Змирися, що ми з Тсугі вже дорослі. <закотила очі>
– Для мене ви завжди будете моїми маленькими дівчатками. <мило посміхнулась> Ми з батьком їдемо до родичів, а ви тут гарно відсвяткуйте, але не рознесіть будинок <засміялась>
– Добре, мам, ми будемо чемні. Обіцяємо!
Дівчата обійняли батьків, провели їх на подвір’я і попрощавшись, повернулись в дім.
– То що, Мо чан, кого ти запросила?
– Нікого – у нас з тобою буде важлива справа, тому нам треба мати чим більше часу без батьків.
– Що ти на цей раз придумала?! <Очікування переповнювало дівчину>
– Я зауважила, що наші батьки якось дивно себе поводили. Мені здається тато щось приховує, адже вони з мамою постійно закривались в його кабінеті, а перед тим перевіряли чим ми зайняті – напевно, щоб не відволікали їх. А ще деколи вони сварились після того, як виходили. Ми точно знайдемо там якийсь важливий секрет. Тсу, ти зі мною?
– Звісно! Я завжди з тобою, Мо чан!
Дівчата зламали замок до кабінету Кенсаку і проникли всередину. Там вони оцінили обстановку: чи є камери, як лежать речі, звідки краще почати пошуки…
Місце було дуже затишне і сприяло робочому настрою, світла від вікна було достатньо, не надто яскраве, воно було м’яке і комфортне для очей. Довкола речі акуратно поскладані – тільки бери усе необхідне й приступай до роботи. А крісло таке, що з нього вставати навіть не хочеться.
Дослідивши кабінет, дівчата почали акуратно перебирати папери і оглядати шухляди.
– Дивись – ця шафка досить велика, але полиці якісь малі. Тобі не здається це дивним?
– Ти думаєш там є таємний відсік?
– Я впевнена! Але от як до нього акуратно дістатись? <дівчина задумано почесала потилицю і закусила нижню губу> О, я бачу! Дай мені відмичку… оту, найтоншу. Таааакс… Вийшло! Тсу, я відчинила!
– В мене деколи враження, що ти не на психолога вчишся, а працюєш на мафію.
– Так, тут якась коробка… хммм… вона запечатана, але я спробую акуратно її розклеїти <обережно пінцетом відділяє наліпку> якісь папери…фото… цікаво хто ця жінка з рожевим волоссям? Здається, вона вагітна…
– Там позаду щось написано, дай гляну.
“Кенсаку. ❤️
Коханий, так вже чекаю нашу донечку!
Від Ренаічу.”
– Щооо?! Це нашому татові хтось дарував? Хто така ця Ренаічу і про яку донечку взагалі йдеться?
– Тсу, наш батько був одружений з Ренаічу Унмей. Ось свідоцтво про одруження і про смерть його дружини. А ще є свідоцтво про народження дитини, але ім’я затерте і явно недбало виправлене, тому її все ж не Курісу звати, думаю. Якщо вірити цим всім паперам – вона на 3 роки старша за нас. Ще є назва якогось соціального закладу і більше нічого такого. Пропоную це все пофоткати, скласти на місця і вшиватись. А, і треба ще трохи безлад у вітальні навести, та і на кухні – щоб усе виглядало, наче тут була вечірка.
– Хей, а чого тільки вигляд робити? Давай я покличу Маюрі, купимо щось смачненьке і алібі готове!
– Сестро – ти геній! Люблю тебе так! <обійняла і почала тіскати> А тепер до замітання слідів. Ще треба замок закрити – це завжди важча справа, ніж його відкрити. <зітхає>
Дівчата покинули кабінет, залишивши його в такому ж ідеальному стані, як до злому. Взявши шопери, сестри пішли в магазин. Дорогою вони зайшли у їх улюблений парк поговорити. Це був лютий, падав сніг, тому людей було небагато – усі спішили додому грітись.
– Я в шоці! У нас є сестра… Цікаво, вона ще жива, чи загинула з мамою, чи що взагалі з нею?
– Тсу, ми мусимо її знайти. Не знаю чому тато вирішив її віддати в притулок, але вона частина нашої сім’ї. Від завтра буду збирати необхідну інформацію. А поки дзвони Маюрі – нехай уже йде до нас.
…
(Рік по тому)
– Нарешті!!!
Цей викрик порушив ідеальну тишу, яка вже явно довго панувала у кімнаті. Тсугі аж здригнулась від неочікуваності, але переляк швидко замінила цікавість.
– Що там, що там?! <Вона ледь не на голову сестрі залізла щоб заглянути в її комп’ютер>
– Я за цей рік знайшла зв’язок нашої сестри й ось цієї дівчини <показує фото дівчини з кучерявим фіолетовим волоссям. Обличчя вона ховала за маскою, а фігуру не було видно через оверсайз одяг> Вона теж шукає інформацію, але я ніяк не можу знайти нічого на неї – хто вона, як зв’язатись. Та у мене є план – Тсугі, ти маєш її склеїти!
– А якщо вона не по дівчатам?
– То подружись! Ти мила і легко втираєшся в довіру людям. Тому це точно маєш бути ти. Я помітила, що вона в певний час приходить у кафе на площі Мінато Мірай до, або після того, як спілкується з соцслужбами. Ти “ненароком” там її зустрінеш, а далі роби усе, що хочеш. Але пам’ятай – у тебе тільки один шанс зблизитись.
– Звучить складно. Ти хочеш щоб я розіграла нашу улюблену сценку “оленя Бембі”?
– Так. По ситуації побачиш жертвою чого краще бути і мило проситимеш про допомогу, ну а далі вже якось впораєшся – я вірю в тебе!
Тсугі важко і сумно видихнула – не любила вона брати на себе такі відповідальні ролі, адже завжди боялась провалитись і розчарувати сестру.
…..
(План “Оленя Бембі”)
– Ой, вибачте, я не хотіла!
Дві дівчини опинились на землі. Блондинка потирає рукою плече, яким власне зачепила фіолетово волосу, забивши обох з ніг.
– Можливо варто дивитися, куди біжиш?
– Вибачте! Ще раз вибачте! <Починає плакати> Я… просто я…. Забудьте! <Намагається витерти сльози>
– Ем, що у тебе сталося?
– Нуу цей… я вас і так уже потурбувала. Вибачте мене!
– Так, годі вибачатись. Якщо я можу чимось допомогти – кажи, якщо ні – я пішла.
– Йяяя… я йшла по Мінато Мірай і в мене вкрали сумку. Там телефон з важливими даними і документами, які я мала в університет занести. Це жахливо, якщо я не поверну свої речі – в мене буде купа проблем…
– Ти запам’ятала як виглядає крадій?
– Не дуже… він був весь в чорному і в кепці – це все, що я запам’ятала.
– Ну, не дуже багато, але спробуєм знайти <дзвонить комусь> зараз пошукаєм твого крадія.
– Дякую вам, але як ви це зробите?
– Мій хороший друг в поліції працює.
– От хана, треба якось попередити Мо, що все тепер трохи серйозніше, але як?>
– О, а ось і твої речі знайшлися, правда без крадія. Перевір чи усе на місці.
– Пропали тільки гроші – напевно він не знав як збути потім телефон, тому не взяв його. Дякую вам! Я маю якось віддячити обов’язково.
– Та ні, не треба.
– Але я обов’язково мушу. Така гарна, мила дівчина і так мені допомогла.
– Ну добре <дала телефон дівчині> вводь свій номер і збережи. Я наберу тебе як матиму час.
– Добре! Я чекатиму! І ще раз дякую <обіймає> до побачення!
…
– Жах! Я вже думала, що нам хана, коли за поліцію почула. Як ти здогадалась викинути речі і дістати гаманця?
– Тсугі – ти молодець! Відіграла свою роль на всі 100. А я просто подумала, що може щось таке статись і тому вирішила не ризикувати. Лишивши речі умисно на видному місці, одразу побігла переодягатися.
– Ти в мене геній!
– Це в нас сімейне походу. <сміється>
Розмову перервав дзвінок телефону.
– Хмм, невідомий номер. Невже це вона?
– Давай вже бери слухавку, цікаво ж!
– Алло?
– Привіт! Це мене ти сьогодні збила з ніг і обіцяла подякувати за допомогу.
– Оой, так! Звісно пам’ятаю! Як саме я можу віддячити вам?
– Завтра 19:25 приходь у Йокогама Монте Роза. Перед тим, як ти спробуєш заперечити, що там дорого – я все оплачую, але ти будеш мене супроводжувати.
– Еммм… добре. Тоді я чекаю завтрашнього дня! Доречі, а як вас звати? Бо моє ім’я ви вже знаєте, а я ваше ні.
– Мурасакі, Ханакуро Мурасакі. <поклала трубку>
…
(в кафе)
– Оуу, ви така гарна… я аж зачарувалась вами <мило посміхається>
– Ти теж сьогодні набагато більш зібрана, ніж минулої зустрічі і дуже мила. Я рада, що все ж домовилась з тобою про зустріч.
Розмова дівчат затягнулась досить на довго, адже в них виявилось стільки спільних тем для обговорення.
– Твоє почуття гумору – це щось! <заливається сміхом> Вибач, але я мушу тебе спитати – тобі подобаються дівчата?
– Якщо чесно… <зашарілась> то так. І ти, Мурасакі, мені подобаєшся.
– Це добре! Тоді як тобі така ідея – піти до мене додому після кафе?
– Ого, так одразу?
– Я не зроблю нічого, що ти не будеш хотіти <лукава посмішка проблиснула на вустах>
– Тоді ми вже можемо йти <ніжно посміхнулась>
…
Темно фіолетові стіни, доповнені чорними деталями, тьмяне світло від настінних ламп – складалось враження, наче тут живе вампір або принцеса. Атмосфера була холодною і затишною водночас, подекуди виникало почуття небезпеки.
Дві дівчини впали на ліжко, так і не розімкнувши обійми і продовжуючи цілуватись. Рука Урагірі вже торкалась гарячого тіла Тсугі й, чуючи її стогони у відповідь, вона почала повільно знімати одяг з партнерки. Дівчина знала усі чутливі до поцілунків місця.
– Не тягни – я тебе хочу!
– Яка ж ти нетерпляча <усміхнулась> та я маю пропозицію. Ти не поти трохи погратись?
– Що ти маєш на увазі?
Урагірі дістала коробку з свічками для воксплею і наручники. Запаливши свічку вона пристібнула наручниками Тсугі до ліжка. За цей час віск трохи розтанув.
– Ну що ж, почнемо, а ти будь слухняною дівчинкою!
Червоний віск розливався по шкірі, заставляючи здригатись усе тіло. Він швидко засихав і тоді дівчина капала знову, і знову, і знову… Тсугі покірно усе терпіла, за що в нагороду кожен раз отримувала поцілунок. Урагірі виявилась вправною не тільки у воксплеї, але й мала дуже гнучкі пальці, гарно відчувала ритм, чим заставляла Тсугі стогнати усе голосніше…
– Ооу, це було ну дуже приємно… все ще тіло не відчуваю і наче сп’яніла.
– Ну тобі не могло не сподобатись – я знаю як задовольнити жінку <Урагірі пихато посміхнулась>
– Це правда! <пауза> Ми ж не востаннє бачимось? Я б хотіла деколи так час з тобою проводити.
– Тоді пропоную переїхати до мене, що скажеш?
– А я тобі не буду заважати? В тебе багато роботи…
– Звісно ні. Ти можеш жити у моєму помешканні і користуватись усіма його перевагами. Там ти знайдеш чим зайнятись поки я працюю.
– Якщо так, тоді я з радістю прийму твою пропозицію!
Так Тсугі переїхала на базу Шинохани. Вона розуміла, що тут відбувається щось нелегальне, та вирішила до кінця грати роль дурненької, адже розуміла – виказати тут свій розум може бути небезпечно для життя.
– Тсу, я не хочу щоб ти засумувала, бо зараз не можу приділяти тобі достатньо часу, тому завтра познайомлю тебе з одною дуже цікавою дівчиною – думаю ви подружитесь.
….
(Після знайомства Тсугі і Шин)
– Мур, а звідки ти знаєш цю Шинду?
– Чого тебе це цікавить? Сподобалась?
– Хееей, що за ревнощі <сміється> Просто вона нагадує мені одну людину і я подумала, що це її донька може бути. Або родичка, ну щось таке коротше… А може я взагалі надумала собі щось… Дурницю спитала – вибач.
– Давай домовимось – ти нічого не питаєш про моїх колег <Урагірі з усієї сили стисла руку Тсугі>, зрозуміла?
– Так. Так… так… боляче ж… відпусти!
– Ти смієш мені перечити? <вдарила з усієї сили в сонячне сплетіння>
Тсугі почала задихатись і їй здавалось, що вона більше ніколи не зможе дихати. Впавши на коліна, вона почала хапатись за свою шию.
– Правильно! Ось там твоє місце. Не бійся – ти не помреш. Скоро твоє дихання відновиться. <нанесла ще пару ударів по руках> І не вздумай мені тут плакати.
– Вибач! Вибач! Я буду слухняною.
– Ось це вже інша розмова. Ідемо, відпрацюєш свою погану поведінку. Бери наручники і портупеї… а, і ще оті прищепки.
– Будь ласка, ні <зловила злий погляд > Так, моя пані. <ледь стримуючи сльози, дівчина пішла у спальню>
…
– Мурасакі, чому кожен раз ти усе зліша на мене? Я щось зробила не так?
– Закрий рота і бери усе необхідне в спальню! <лукаво посміхнулась>
– Будь ласка, я вже не можу! Відпусти мене!
– Я ж казала – ти не маєш права мені перечити. <Урагірі схопила Тсу за руку, заламала її за спину і притисла до стіни> Ти сидітимеш тут як миша і чекатимеш на мене, а я піду повідомлю Шин, що в неї відпустка на тиждень. Пора мені зайнятись твоїм вихованням.
Через годину Урагірі повернулась. Вираз її обличчя не віщував нічого доброго для Тсугі, яка вже змирилась зі своєю долею.
– Так, а тепер почнем виховний процес, кохана.
Кімната була звукоізольована, тому ніхто не міг почути криків і благань. Урагірі ж насолоджувалась ними, наче улюбленою музикою.
…
– Пані Мурасакі, я бачив як ваша дівчина обіймалась з Шиндою і щось казала їй на вухо. Здається вона просила про допомогу.
– Дякую, Урю! Приведи Тсу сюди і можеш бути вільним.
– Так пані!
Фіолетове волосся закривало чорні очі та навіть без зорового контакту було помітно на скільки Зловісна аура панувала довкола Урагірі.
– Сядь!
– Мур, щось сталось?
– Що ти сказала Шин?
– Т..тобто? Вона просто обійняла мене, бо подумала, що я впала зі сходів. Я нічого їй не казала.
– Ага… тобто ти вибрала цей шлях <хапає дівчину за руку і веде за собою> Бачу виховна робота з тобою не пройшла, але нічого – зараз ти мені все розкажеш.
Урагірі з усією силою штовхнула Тсугі, та не встояла на ногах і впала на ліжко. Не встигла отямитись, як вже була прив’язана до узголів’я.
– Що ти хочеш зробити? Вибач! Вибач! Виииибач….
– Знаєш, солоденька, сьогодні в нас буде особлива гра. Я задаю питання, а ти відповідаєш. За брехню чи мовчання я каратиму. Ти усе второпала? <Тсугі кивнула> От і розумничка. Отже, почнемо! Якого біса ти тоді на мене наштовхнулась?
– Я…я ненароком… бігла за грабіж… ааааай
Розряд струму від потужного шокера пройшовся по всьому тілу,заставляючи мимоволі здригатись.
– Ще раз питаю – якого біса? Я не вірю у цю маячню про грабіжника і випадковості. Кажи!
– Але це дійсно випа…ааааааааа <з очей від болю потекли сльози>
– Може тут замалий вольтаж? В мене є іграшка більш потужна – може перейти до неї?
– Пробач, я дійсно не розумію, що ти хочеш від мене почути. Я просто хотіла ааай…ахх..ааа… припини! Прошу…ааайй…
– Я хочу почути правду. О, а може недостатньо? <посмішка стала ще більш хворобливою і страшною> В цій баночці кислота. Давай почнемо з твого мізинця!
– Нііі, нііі…. прошуу… аййй боляче… болячеее.. Я розкажу усе, розкажу! Тільки припини….
– Уважно тебе слухаю, сонечко. <сіла на крісло навпроти ліжка і закинула ногу на ногу, відставивши банку з кислотою>
Тсугі розповіла усе як було і про свою підозру, що Шинда її втрачена сестра.
– Усе зрозуміло. А тепер слухай мене сюди. Ти ж хочеш знати правду? <Тсу невпевнено кивнула> Шинда дійсно твоя сестра. У вас один батько, а її мати загинула при пологах. Шин була ще тим породженням пекла, тому ваш люблячий татусик її позбувся. Та от халепа – не змогла вона доїхати до притулку через аварію, а той, хто допоміг тоді – це був мій батько. Нажаль, він тримав її осторонь від нашої сім’ї, а я ж так хотіла сестричку… Але тепер… тепер вона моя і тільки моя! А усі, хто хочуть її забрати у мене, помруть. <посунулась ближче> А знаєш, що чекає на Шин? Я позбавлю її усіх дорогих людей і коли єдиною близькою людиною залишусь я – вб’ю і її <залилась божевільним сміхом> Ааах, ти тільки уяви яке в неї буде обличчя в цей момент. І знаєш що? Ти, моя кохана, стала дуже дорогою для Шин і знаєш забагато тепер… тому прощавай!
Урагірі вихопила з свого столу катану і точними, швидкими рухами перерізала дівчині сонну артерію, проштрикнула серце і вдарила у праве око.
– Ти будеш першою жертвою для мого зближення…. Ахххх, шкода, що Шин не побачила цієї краси. Цікаво, вона б теж зацінила цей витвір мистецтва?! Тсу, в калюжі власної крові ти ще прекрасніша! <Урагірі облизала кров з леза і демонічний сміх залив кімнату>
…..
(Пару днів по тому)
– Хей, агов! Зачекай, будь ласка.
– Ми знайомі? <обернувшись, Шинда побачила Тсугі і ледь не заплакала>
– Ні, але ви знали мою сестру. Я Кодомо Осума – сестра Тсугі Осума. І ще я знаю, що ти наша сестра… скоріш за все.
– Ти? Щооо? Сестра? Я не…
– Давай поговоримо в більш безпечному місці.
Дівчата вирушили в сторону парку Майта. Знайшовши там тихе і безлюдне місце, продовжили розмову. Кодомо розповіла про знахідку в кабінеті батька, про те, як вийшли на Мурасакі (Урагірі) і якими підозрами встигла поділитись Тсугі.
– Виходить, я дійсно ваша сестра. Кенсаку Осума дійсно мій батько та і в історії дуже багато співпадінь, щоб сумніватись.
– Я так рада, що нарешті зустріла тебе! Правда я не думала, що знайду одну сестру, втративши іншу…
– Це моя провина! Я не змогла захистити її…
– Але ти можеш допомогти мені з помстою!
– Ні, я не хочу ще й тебе у це вплутувати. Урагірі небезпечна.
– Урагірі?
– Це справжнє ім’я тої, кого ви називали Мурасакі. Вона донька мафіозі і глава банди Шинохана. Тому не лізь у це – не хочу ще й тебе втратити…
Запанувало мовчання. Задушливий сум, здається, був тут замість кисню, наповнюючи собою легені. Подекуди його розбавляв прохолодний вітер.
– У мене є план! Але пообіцяй, що ти не встрягатимеш у халепу. Я хочу бачитись частіше, коли це все закінчиться. Хоча тато ніколи мені не пробачить, що я забрала ще одне дороге йому життя…
– Байдуже на нього! Я тебе приймаю як свою сестру і хочу налагодити наше спілкування, тому обіцяю чекати!
Вітер приніс запах квітів, які доцвітали і почали опадати, викликавши в обох дівчат якісь теплі та приємні асоціації. Обидві мимоволі посміхнулись. Обійнявшись, мовчки розійшлись, адже коли емоції такі сильні, то і без слів усе зрозуміло.
