– Кенсаку, ще трішки і ми зможемо обійняти наше маленьке диво – ти уявляєш собі це?

Жінка розтікалась у посмішці, яка була яскравішою та теплішою, ніж сонце. Чоловік з коротким темним волоссям турботливо охопив руками її плечі.

– Вже не можу дочекатись, кохана!

– Пане Осума, ваше дитя ми врятували, та дружину, на жаль, не змогли….

– Т..тобто…Як це? Нінінініні….невже Рен померла? Я не вірю у це!… <крик з плачем залили весь коридор лікарні, наче вода під час потопу>

Мила дівчинка з блакитними очима та рожевуватим волоссям забігла до кабінету. 

На її обличчі важко було розгледіти якісь емоції, хіба щось схоже на провину ледь-ледь читалось у погляді та опущеній голові.

– Тату, тільки не сердься…. але тебе знову викликають до школи.

– Що ти знову накоїла? <лице батька почервоніло від припливу крові, хоча він і намагався вдавати спокій>

– Я просто захищала себе. Однокласники почали говорити різні погані речі про мене і маму, тому одному з них я проколола ручкою губу, а іншого вдарила у сонячне сплетіння – нічого такого… вони усі живі ж.

– Скільки я маю тобі казати <тут вже емоції батька вирвались назовні і перетворились на крик>, що так робити погано? Я не можу вже так! Довкола тебе тільки смерть і насилля… Мати загинула, нашу папужку Хачі ти вбила, бо вона не хотіла йти до тебе на руки, її Такумі після цього перестав їсти і теж загинув, ти постійно встрягаєш у бійки в школі і калічиш однокласників…. Не даю з тобою зовсім ради вже!

– Тату, ну не злись! Я ж просто…

– Закрий рота! Від тебе одні неприємності. <дзвонить до когось>

– Тату, ти куди? 

Та Кенсаку вже не чув доньки і пішов швидким кроком в її кімнату. Там він почав скидати всі речі з шафи і полиць в сумки.

– Тату, що відбувається? Тату? ТАТУ! Це ж мої речі – припини!

– Я здаю тебе в притулок – не знаю, що з тобою робити і як тебе виховувати. Нехай цим займаються люди, які краще в цьому розбираються. 

– Тату… <дівчина стояла у розпачі>

Машина з наглядачами прибула досить швидко. Дівчину посадили у середину, а батько ще про щось говорив з одним із них на вулиці. Як тільки усі формальності були узгоджені, вони рушили в сторону притулку. Та доїхати так і не змогли, адже машина потрапила у ДТП. 

– Пані? Пане? <усвідомлює, що водій та обидва працівники притулку загинули> Тато таки був правий? Чому довкола мене всі гинуть? <починає плакати>

З вікна машини, яка проїжджала повз, визирнув чоловік.

– Дівчинко, вони уже і так мертві. А тебе я можу взяти до себе, якщо хочеш.

– Рін, наші дівчата такими красунями ростуть. Я такий щасливий, що маю вас!

– Саку, я теж щаслива.Тсугі так турбується про Кодомо <посміхається>

Сестри і дійсно росли досить дружніми, завжди підтримували одна одну. Разом вони потрапляли в різні ситуації через цікавість Кодомо і запальність Тсугі, але захищали одна одну і витягували з усіх халеп.

– Вітаємо тебе з днем народження, Кодомо! Аж не віриться, що тобі вже 18.

– Мааам, перестань! Змирися, що ми з Тсугі вже дорослі. <закотила очі>

– Для мене ви завжди будете моїми маленькими дівчатками. <мило посміхнулась> Ми з батьком їдемо до родичів, а ви тут гарно відсвяткуйте, але не рознесіть будинок <засміялась>

– Добре, мам, ми будемо чемні. Обіцяємо!

Дівчата обійняли батьків, провели їх на подвір’я і попрощавшись, повернулись в дім.

– То що, Мо чан, кого ти запросила?

– Нікого – у нас з тобою буде важлива справа, тому нам треба мати чим більше часу без батьків.

– Що ти на цей раз придумала?! <Очікування переповнювало дівчину>

– Я зауважила, що наші батьки якось дивно себе поводили. Мені здається тато щось приховує, адже вони з мамою постійно закривались в його кабінеті, а перед тим перевіряли чим ми зайняті – напевно, щоб не відволікали їх. А ще деколи вони сварились після того, як виходили. Ми точно знайдемо там якийсь важливий секрет. Тсу, ти зі мною?

– Звісно! Я завжди з тобою, Мо чан!

Дівчата зламали замок до кабінету Кенсаку і проникли всередину. Там вони оцінили обстановку: чи є камери, як лежать речі, звідки краще почати пошуки…

Місце було дуже затишне і сприяло робочому настрою, світла від вікна було достатньо, не надто яскраве, воно було м’яке і комфортне для очей. Довкола речі акуратно поскладані – тільки бери усе необхідне й приступай до роботи. А крісло таке, що з нього вставати навіть не хочеться.

Дослідивши кабінет, дівчата почали акуратно перебирати папери і оглядати шухляди.

– Дивись – ця шафка досить велика, але полиці якісь малі. Тобі не здається це дивним?

– Ти думаєш там є таємний відсік?

– Я впевнена! Але от як до нього акуратно дістатись? <дівчина задумано почесала потилицю і закусила нижню губу> О, я бачу! Дай мені відмичку… оту, найтоншу. Таааакс… Вийшло! Тсу, я відчинила! 

– В мене деколи враження, що ти не на психолога вчишся, а працюєш на мафію.

– Так, тут якась коробка… хммм… вона запечатана, але я спробую акуратно її розклеїти <обережно пінцетом відділяє наліпку> якісь папери…фото… цікаво хто ця жінка з рожевим волоссям? Здається, вона вагітна…

– Там позаду щось написано, дай гляну.

“Кенсаку. ❤️

Коханий, так вже чекаю нашу донечку!

Від Ренаічу.”

– Щооо?! Це нашому татові хтось дарував? Хто така ця Ренаічу і про яку донечку взагалі йдеться?

– Тсу, наш батько був одружений з Ренаічу Унмей. Ось свідоцтво про одруження і про смерть його дружини. А ще є свідоцтво про народження дитини, але ім’я затерте і явно недбало виправлене, тому її все ж не Курісу звати, думаю. Якщо вірити цим всім паперам – вона на 3 роки старша за нас. Ще є назва якогось соціального закладу  і більше нічого такого. Пропоную це все пофоткати, скласти на місця і вшиватись. А, і треба ще трохи безлад у вітальні навести, та і на кухні – щоб усе виглядало, наче тут була вечірка.

– Хей, а чого тільки вигляд робити? Давай я покличу Маюрі, купимо щось смачненьке і алібі готове!

– Сестро – ти геній! Люблю тебе так! <обійняла і почала тіскати> А тепер до замітання слідів. Ще треба замок закрити – це завжди важча справа, ніж його відкрити. <зітхає>

Дівчата покинули кабінет, залишивши його в такому ж ідеальному стані, як до злому. Взявши шопери, сестри пішли в магазин. Дорогою вони зайшли у їх улюблений парк поговорити. Це був лютий, падав сніг, тому людей було небагато – усі спішили додому грітись.

–  Я в шоці! У нас є сестра… Цікаво, вона ще жива, чи загинула з мамою, чи що взагалі з нею?

– Тсу, ми мусимо її знайти. Не знаю чому тато вирішив її віддати в притулок, але вона частина нашої сім’ї. Від завтра буду збирати необхідну інформацію. А поки дзвони Маюрі – нехай уже йде до нас.

(Рік по тому)

– Нарешті!!!

Цей викрик порушив ідеальну тишу, яка вже явно довго панувала у кімнаті. Тсугі аж здригнулась від неочікуваності, але переляк швидко замінила цікавість.

– Що там, що там?! <Вона ледь не на голову сестрі залізла щоб заглянути в її комп’ютер>

– Я за цей рік знайшла зв’язок нашої сестри й ось цієї дівчини <показує фото дівчини з кучерявим фіолетовим волоссям. Обличчя вона ховала за маскою, а фігуру не було видно через оверсайз одяг> Вона теж шукає інформацію, але я ніяк не можу знайти нічого на неї – хто вона, як зв’язатись. Та у мене є план – Тсугі, ти маєш її склеїти!

– А якщо вона не по дівчатам?

– То подружись! Ти мила і легко втираєшся в довіру людям. Тому це точно маєш бути ти. Я помітила, що вона в певний час приходить у кафе на площі Мінато Мірай до, або після того, як спілкується з соцслужбами. Ти “ненароком” там її зустрінеш, а далі роби усе, що хочеш. Але пам’ятай – у тебе тільки один шанс зблизитись.

– Звучить складно. Ти хочеш щоб я розіграла нашу улюблену сценку “оленя Бембі”?

– Так. По ситуації побачиш жертвою чого краще бути і мило проситимеш про допомогу, ну а далі вже якось впораєшся –  я вірю в тебе!

Тсугі важко і сумно видихнула – не любила вона брати на себе такі відповідальні ролі, адже завжди боялась провалитись і розчарувати сестру.

…..

(План “Оленя Бембі”)

– Ой, вибачте, я не хотіла!

Дві дівчини опинились на землі. Блондинка потирає рукою плече, яким власне зачепила фіолетово волосу, забивши обох з ніг.

– Можливо варто дивитися, куди біжиш?

– Вибачте! Ще раз вибачте! <Починає плакати> Я… просто я…. Забудьте! <Намагається витерти сльози>

– Ем, що у тебе сталося?

– Нуу цей… я вас і так уже потурбувала. Вибачте мене!

– Так, годі вибачатись. Якщо я можу чимось допомогти – кажи, якщо ні – я пішла.

– Йяяя… я йшла по Мінато Мірай і в мене вкрали сумку. Там телефон з важливими даними і документами, які я мала в університет занести. Це жахливо, якщо я не поверну свої речі – в мене буде купа проблем…

– Ти запам’ятала як виглядає крадій?

– Не дуже… він був весь в чорному і в кепці – це все, що я запам’ятала.

– Ну, не дуже багато, але спробуєм знайти <дзвонить комусь> зараз пошукаєм твого крадія.

– Дякую вам, але як ви це зробите?

– Мій хороший друг в поліції працює.

– От хана, треба якось попередити Мо, що все тепер трохи серйозніше, але як?>

– О, а ось і твої речі знайшлися, правда без крадія. Перевір чи усе на місці.

– Пропали тільки гроші – напевно він не знав як збути потім телефон, тому не взяв його. Дякую вам! Я маю якось віддячити обов’язково.

– Та ні, не треба.

– Але я обов’язково мушу. Така гарна, мила дівчина і так мені допомогла.

– Ну добре <дала телефон дівчині> вводь свій номер і збережи. Я наберу тебе як матиму час.

– Добре! Я чекатиму! І ще раз дякую <обіймає> до побачення!

– Жах! Я вже думала, що нам хана, коли за поліцію почула. Як ти здогадалась викинути речі і дістати гаманця?

– Тсугі – ти молодець! Відіграла свою роль на всі 100. А я просто подумала, що може щось таке статись і тому вирішила не ризикувати. Лишивши речі умисно на видному місці, одразу побігла переодягатися.

– Ти в мене геній!

– Це в нас сімейне походу. <сміється>

Розмову перервав дзвінок телефону.

– Хмм, невідомий номер. Невже це вона?

– Давай вже бери слухавку, цікаво ж!

–  Алло?

– Привіт! Це мене ти сьогодні збила з ніг і обіцяла подякувати за допомогу.

– Оой, так! Звісно пам’ятаю! Як саме я можу віддячити вам?

– Завтра 19:25 приходь у Йокогама Монте Роза. Перед тим, як ти спробуєш заперечити, що там дорого – я все оплачую, але ти будеш мене супроводжувати.

– Еммм… добре. Тоді я чекаю завтрашнього дня! Доречі, а як вас звати? Бо моє ім’я ви вже знаєте, а я ваше ні.

– Мурасакі, Ханакуро Мурасакі.  <поклала трубку>

(в кафе)

– Оуу, ви така гарна… я аж зачарувалась вами <мило посміхається>

– Ти теж сьогодні набагато більш зібрана, ніж минулої зустрічі і дуже мила. Я рада, що все ж домовилась з тобою про зустріч.

Розмова дівчат затягнулась досить на довго, адже в них виявилось стільки спільних тем для обговорення. 

– Твоє почуття гумору – це щось! <заливається сміхом> Вибач, але я мушу тебе спитати – тобі подобаються дівчата?

– Якщо чесно… <зашарілась> то так. І ти, Мурасакі, мені подобаєшся.

– Це добре! Тоді як тобі така ідея – піти до мене додому після кафе?

– Ого, так одразу?

– Я не зроблю нічого, що ти не будеш хотіти <лукава посмішка проблиснула на вустах>

– Тоді ми вже можемо йти <ніжно посміхнулась>

Темно фіолетові стіни, доповнені чорними деталями, тьмяне світло від настінних ламп – складалось враження, наче тут живе вампір або принцеса. Атмосфера була холодною і затишною водночас, подекуди виникало почуття небезпеки.

Дві дівчини впали на ліжко, так і не розімкнувши обійми і продовжуючи цілуватись. Рука Урагірі вже торкалась гарячого тіла Тсугі й, чуючи її стогони у відповідь, вона почала повільно знімати одяг з партнерки. Дівчина знала усі чутливі до поцілунків місця.

– Не тягни – я тебе хочу!

– Яка ж ти нетерпляча <усміхнулась> та я маю пропозицію. Ти не поти трохи погратись?

– Що ти маєш на увазі?

Урагірі дістала коробку з свічками для воксплею і наручники. Запаливши свічку вона пристібнула наручниками Тсугі до ліжка. За цей час віск трохи розтанув.

– Ну що ж, почнемо, а ти будь слухняною дівчинкою!

Червоний віск розливався по шкірі, заставляючи здригатись усе тіло. Він швидко засихав і тоді дівчина капала знову, і знову, і знову… Тсугі покірно усе терпіла, за що в нагороду кожен раз отримувала поцілунок. Урагірі виявилась вправною не тільки у воксплеї, але й мала дуже гнучкі пальці, гарно відчувала ритм, чим заставляла Тсугі стогнати усе голосніше…

– Ооу, це було ну дуже приємно… все ще тіло не відчуваю і наче сп’яніла.

– Ну тобі не могло не сподобатись – я знаю як задовольнити жінку <Урагірі пихато посміхнулась>

– Це правда! <пауза> Ми ж не востаннє бачимось? Я б хотіла деколи так час з тобою проводити.

– Тоді пропоную переїхати до мене, що скажеш?

– А я тобі не буду заважати? В тебе  багато роботи…

– Звісно ні. Ти можеш жити у моєму помешканні і користуватись усіма його перевагами. Там ти знайдеш чим зайнятись поки я працюю.

– Якщо так, тоді я з радістю прийму твою пропозицію!

Так Тсугі переїхала на базу Шинохани. Вона розуміла, що тут відбувається щось нелегальне, та вирішила до кінця грати роль дурненької, адже розуміла – виказати тут свій розум може бути небезпечно для життя.

– Тсу, я не хочу щоб ти засумувала, бо зараз не можу приділяти тобі достатньо часу, тому завтра познайомлю тебе з одною дуже цікавою дівчиною – думаю ви подружитесь.

….

(Після знайомства Тсугі і Шин)

– Мур, а звідки ти знаєш цю Шинду?

– Чого тебе це цікавить? Сподобалась?

– Хееей, що за ревнощі <сміється> Просто вона нагадує мені одну людину і я подумала, що це її донька може бути. Або родичка, ну щось таке коротше… А може я взагалі надумала собі щось… Дурницю спитала – вибач.

– Давай домовимось – ти нічого не питаєш про моїх колег <Урагірі з усієї сили стисла руку Тсугі>, зрозуміла?

– Так. Так… так… боляче ж… відпусти!

– Ти смієш мені перечити? <вдарила з усієї сили в сонячне сплетіння>

Тсугі почала задихатись і їй здавалось, що вона більше ніколи не зможе дихати. Впавши на коліна, вона почала хапатись за свою шию.

– Правильно! Ось там твоє місце. Не бійся – ти не помреш. Скоро твоє дихання відновиться. <нанесла ще пару ударів по руках> І не вздумай мені тут плакати.

– Вибач! Вибач! Я буду слухняною.

– Ось це вже інша розмова. Ідемо, відпрацюєш свою погану поведінку. Бери наручники і портупеї… а, і ще оті прищепки.

– Будь ласка, ні <зловила злий погляд > Так, моя пані. <ледь стримуючи сльози, дівчина пішла у спальню>

– Мурасакі, чому кожен раз ти усе зліша на мене? Я щось зробила не так?

– Закрий рота і бери усе необхідне в спальню! <лукаво посміхнулась>

– Будь ласка, я вже не можу! Відпусти мене!

– Я ж казала – ти не маєш права мені перечити. <Урагірі схопила Тсу за руку, заламала її за спину і притисла до стіни> Ти сидітимеш тут як миша і чекатимеш на мене, а я піду повідомлю Шин, що в неї відпустка на тиждень. Пора мені зайнятись твоїм вихованням.

Через годину Урагірі повернулась. Вираз її обличчя не віщував нічого доброго для Тсугі, яка вже змирилась зі своєю долею.

– Так, а тепер почнем виховний процес, кохана.

Кімната була звукоізольована, тому ніхто не міг почути криків і благань. Урагірі ж насолоджувалась ними, наче улюбленою музикою.

– Пані Мурасакі, я бачив як ваша дівчина обіймалась з Шиндою і щось казала їй на вухо. Здається вона просила про допомогу.

– Дякую, Урю! Приведи Тсу сюди і можеш бути вільним.

– Так пані!

Фіолетове волосся закривало чорні очі та навіть без зорового контакту було помітно на скільки Зловісна аура панувала довкола Урагірі.

– Сядь!

– Мур, щось сталось?

– Що ти сказала Шин?

– Т..тобто? Вона просто обійняла мене, бо подумала, що я впала зі сходів. Я нічого їй не казала.

– Ага… тобто ти вибрала цей шлях <хапає дівчину за руку і веде за собою> Бачу виховна робота з тобою не пройшла, але нічого – зараз ти мені все розкажеш.

Урагірі з усією силою штовхнула Тсугі, та не встояла на ногах і впала на ліжко. Не встигла отямитись, як вже була прив’язана до узголів’я.

– Що ти хочеш зробити? Вибач! Вибач! Виииибач….

– Знаєш, солоденька, сьогодні в нас буде особлива гра. Я задаю питання, а ти відповідаєш. За брехню чи мовчання я каратиму. Ти усе второпала? <Тсугі кивнула> От і розумничка. Отже, почнемо! Якого біса ти тоді на мене наштовхнулась?

– Я…я ненароком… бігла за грабіж… ааааай 

Розряд струму від потужного шокера пройшовся по всьому тілу,заставляючи мимоволі здригатись.

– Ще раз питаю – якого біса? Я не вірю у цю маячню про грабіжника і випадковості. Кажи!

– Але це дійсно випа…ааааааааа <з очей від болю потекли сльози>

– Може тут замалий вольтаж? В мене є іграшка більш потужна – може перейти до неї?

–  Пробач, я дійсно не розумію, що ти хочеш від мене почути. Я просто хотіла ааай…ахх..ааа… припини! Прошу…ааайй…

– Я хочу почути правду. О, а може недостатньо? <посмішка стала ще більш хворобливою і страшною> В цій баночці кислота. Давай почнемо з твого мізинця! 

– Нііі, нііі…. прошуу… аййй боляче… болячеее.. Я розкажу усе, розкажу! Тільки припини….

– Уважно тебе слухаю, сонечко. <сіла на крісло навпроти ліжка і закинула ногу на ногу, відставивши банку з кислотою>

Тсугі розповіла усе як було і про свою підозру, що Шинда її втрачена сестра.

– Усе зрозуміло. А тепер слухай мене сюди. Ти ж хочеш знати правду? <Тсу невпевнено кивнула> Шинда дійсно твоя сестра. У вас один батько, а її мати загинула при пологах. Шин була ще тим породженням пекла, тому ваш люблячий татусик її позбувся. Та от халепа – не змогла вона доїхати до притулку через аварію, а той, хто допоміг тоді – це був мій батько. Нажаль, він тримав її осторонь від нашої сім’ї, а я ж так хотіла сестричку… Але тепер… тепер вона моя і тільки моя! А усі, хто хочуть її забрати у мене, помруть. <посунулась ближче> А знаєш, що чекає на Шин? Я позбавлю її усіх дорогих людей і коли єдиною близькою людиною залишусь я – вб’ю і її <залилась божевільним сміхом> Ааах, ти тільки уяви яке в неї буде обличчя в цей момент. І знаєш що? Ти, моя кохана, стала дуже дорогою для Шин і знаєш забагато тепер… тому прощавай!

Урагірі вихопила з свого столу катану і точними, швидкими рухами перерізала дівчині сонну артерію, проштрикнула серце і вдарила у праве око.

– Ти будеш першою жертвою для мого зближення…. Ахххх, шкода, що Шин не побачила цієї краси. Цікаво, вона б теж зацінила цей витвір мистецтва?! Тсу, в калюжі власної крові ти ще прекрасніша! <Урагірі облизала кров з леза і демонічний сміх залив кімнату>

…..

Кодомо Осума

(Пару днів по тому)

– Хей, агов! Зачекай, будь ласка.

– Ми знайомі? <обернувшись, Шинда побачила Тсугі і ледь не заплакала>

– Ні, але ви знали мою сестру. Я Кодомо Осума – сестра Тсугі Осума. І ще я знаю, що ти наша сестра… скоріш за все.

– Ти? Щооо? Сестра? Я не…

– Давай поговоримо в більш безпечному місці.

Дівчата вирушили в сторону парку Майта. Знайшовши там тихе і безлюдне місце, продовжили розмову. Кодомо розповіла про знахідку в кабінеті батька, про те, як вийшли на Мурасакі (Урагірі) і якими підозрами встигла поділитись Тсугі.

– Виходить, я дійсно ваша сестра. Кенсаку Осума дійсно мій батько та і в історії дуже багато співпадінь, щоб сумніватись.

– Я так рада, що нарешті зустріла тебе! Правда я не думала, що знайду одну сестру, втративши іншу…

– Це моя провина! Я не змогла захистити її…

– Але ти можеш допомогти мені з помстою!

– Ні, я не хочу ще й тебе у це вплутувати. Урагірі небезпечна.

– Урагірі?

– Це справжнє ім’я тої, кого ви називали Мурасакі. Вона донька мафіозі і глава банди Шинохана. Тому не лізь у це – не хочу ще й тебе втратити…

Запанувало мовчання. Задушливий сум, здається, був тут замість кисню, наповнюючи собою легені. Подекуди його розбавляв прохолодний вітер.

– У мене є план! Але пообіцяй, що ти не встрягатимеш у халепу. Я хочу бачитись частіше, коли це все закінчиться. Хоча тато ніколи мені не пробачить, що я забрала ще одне дороге йому життя…

– Байдуже на нього! Я тебе приймаю як свою сестру і хочу налагодити наше спілкування, тому обіцяю чекати!

Вітер приніс запах квітів, які доцвітали і почали опадати, викликавши в обох дівчат якісь теплі та приємні асоціації. Обидві мимоволі посміхнулись. Обійнявшись, мовчки розійшлись, адже коли емоції такі сильні, то і без слів усе зрозуміло.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *